Форум міста Суми

Питання історії України періоду Визвольних змагань 1917-1921 рр. набувають особливої гостроти та актуальності, як в зв’язку з ювілейною датою Української національно-демократичної революції, так і в контексті кризи, яку нині переживає українська держава. Це зумовлює дискусію в історіографії щодо базових питань бачення революційного процесу сторічної давнини, а також висвітлення маловідомих сторінок суспільно-політичного та військово-політичного протистояння, що забезпечується залученням регіонального матеріалу. В даному сенсі вельми цікавими є дослідження конкретних військових операцій, які здійснювали ворогуючі сторони взимку 1918-1919 рр. на Слобожанщині, а також причин, що зумовлювали перемогу чи поразку тієї чи іншої сторони.

Відмітимо, що попри доступність хрестоматійних, особистих та архівних джерел, далеко не всі військові дії на території колишньої Харківської губернії дістали широкого висвітлення в науковій літературі. Цілком справедливим це зауваження є щодо північної частини регіону – Сумського, Охтирського та Лебединського повітів, які під час другого більшовицького наступу в Україні перетворилися на театр військових дій. Зокрема, один із важливих епізодів протистояння – бій за місто Суми 5 січня 1919 р. – лише побіжно висвітлювався в краєзнавстві радянського періоду, причому виключно в науково-популярних нарисах О. Косарева, С. Малкієля, Г. Петрова, В. Сіряченка та М. Стожка (Косарев, Петров, 1980; Малкиель, 1963; Сіряченко, 1980; Стожок, 1967). Не аналізується він і в творах сучасних науковців, навіть тих, що географічно локалізовані Слобожанщиною або Сумщиною. А це значно збіднює наше уявлення про розгортання радянського наступу в регіоні, значення сумського фасу українсько-більшовицького фронту, динаміку й характер прорадянського повстанського селянського руху в регіоні та його зв’язок із українськими військовими радянськими формуваннями.

Джерельну базу даної публікації становлять оригінальні документи Державного архіву Сумської області з фондів “Колекції окремих документів дореволюційного періоду та періоду Жовтневої революції” (Ф. Р-2362), “Сумської міської думи” (Ф. 354), “Сумської науково-дослідницької комісії по складанню історії місцевої партійної організації. “Істпарт” КП(б)У. м. Суми” (Ф. П-9), “Хатаєвої Є.І. та Гусєва-Оренбургського С.І.” (Ф. Р-7627), збірки документів, матеріали преси та мемуари активних учасників військових дій в Україні. При цьому основними джерелами відтворення загальної картини збройного конфлікту є спогади очевидців цих подій – представників червоного табору – колишнього командира розвідки та зв’язку партизанського загону Багацького, а згодом 9-го стрілецького полку Української радянської армії (УРА), сумського робітника М.Д. Ковальова, колишнього очільника могричанського сільського комітету РКП(б) А.І. Коваленка, учасника робітничого руху в Сумах, секретаря першого складу Сумської ради робітничих та солдатських депутатів І.Х. Корнієнка, колишнього боротьбиста й сумського робітничого активіста В.Д. Обозного, зібрані працівниками Істпарту на початку 1930-х років, а також ветерана загону Багацького І.Д. Нечипоренка, надруковані у 1963 р. в газеті “Вперед”. Надзвичайно інформативними є мемуари колишнього очільника Українського фронту радянських військ В.О. Антонова-Овсієнка, який у підготовці свого матеріалу використав чимало документів штабу фронту. Комплексне використання вказаних джерел та природній дослідницький інтерес до обраної теми обумовили постановку мети наукової розвідки – по можливості максимально повно розкрити деталі військового протистояння навколо м. Суми взимку 1918-1919 рр. та обґрунтувати причини поразки республіканських військ.

Місто Суми в 1917-1921 рр. неодноразово ставало об’єктом зазіхання тієї чи іншої сторони конфлікту. Початок захопленню влади в місті збройним шляхом заклали прибічники радянської влади, які у січні 1918 р. роззброїли загони міської думи, сил Центральної Ради й встановили свій контроль над містом. У березні 1918 р. групою офіцерів та солдат слабосильної команди за підтримки селян Сумської волості було здійснено антирадянський виступ, що був швидко придушений добре озброєними формуваннями червоногвардійців. Після вступу в Суми німецьких військ 1 квітня 1918 р., низка сутичок германців та червоногвардійців відбулася в районі Харківських гребель та станції Баси. Встановлення влади Директорії в Сумах у листопаді того ж року завдяки позиції німецького командування відбулося без збройного протистояння. Проте, менше ніж через два місяця після цього округа міста та його вулиці перетворилися на поле бою.

Передумовами наступу “червоних” на Суми слугувала радикальна зміна ситуації на українському фланзі більшовицької Росії після поразки Центральних державу Першій світовій війні, з початком Листопадової революції в Німеччині та анулюванням радянським ВЦВК Брест-Литовського мирного договору. 14 листопада 1918 р. член Реввійськради РСФРР В.О. Антонов-Овсієнко у доповідній записці радянському керівництву запропонував розгорнути широку агітаційну роботу серед українського селянства, нейтралізувати німецькі частини та негайно розпочати бойові дії силами повстанських дивізій, що малися в розпорядженні українських комуністів. Зрештою, відповідно до директиви Реввійськради “Повстанським організаціям України про мобілізацію сил повстанців і планів їхніх дій з метою звільнення України” Групи військ Курського напряму (ГВКН, за словами В.О. Антонова-Овсієнка, – “замасковано названа” Реввійськрада Українського фронту, утворена 17 листопада 1918 р.) передбачалися глибоке проникнення на українську територію більшовицьких загонів, організація повстань в промислових центрах та блокування інсургентами великих населених пунктів. Утім, на відміну від ГВКН, керівництво Червоної Армії спочатку не планувало широкого наступу проти УНР (це пояснювалось початими переговорами Кремля з представниками Директорії, намаганням розібратися в ситуації, що склалася в Україні в ході антигетьманського повстання, пріоритетом боротьби проти Донської армії та добровольців). “Але прискорене зростання революційного процесу на Україні змусило не лише розширити рамки попередніх завдань цієї групи (ГВКН – Д.К.), – але й змінити їхній характер”, – зауважував радянський військовий історик М.Є. Какурін. У цьому, насамперед більшовиків, “переконав”, селянський повстанський рух на Слобожанщині, що наприкінці 1918 р. не без впливу ззовні розвивався саме під радянськими гаслами. Крім того, перші сутички з “петлюрівцями” довели слабкість військової організації УНР. Тож у другій половині грудня 1918 р. більшовицькі війська отримали наказ про активні дії на українській ділянці фронту, залишаючи при цьому харківський напрям удару на початковому етапі операції за головний.

Військові операції ГВКН узгоджувалися зі створеним у Курську Тимчасовим робітничо-селянського урядом України, що у своєму “Маніфесті” від 29 листопада 1918 р. оголошував гетьмана та його уряд “скинутим та поза законом”, відновлював радянську владу в Україні, а також закликав її трудящі маси до негайного повстання. Вагомими аргументами у залученні їх до борні слугували пункти про відібрання поміщицьких земель з усім майном на них з подальшою їх безумовною передачею селянам, проголошен ня всіх заводів, фабрик, банків, рудників та шахт загальнонародною власністю. Нарешті, 14 грудня 1918 р. радянський уряд України у своєму зверненні відверто проголосив Директорію “ворогом народу”, що наче має на меті ствердити владу буржуазії (Гражданская, 1967: 424-425, 444, 449-450, 459-462, 501; Какурин, 1926; Рибалка, 1957: 36; Солдатенко, 2011: 253, 256).

Революційні настрої проникали не лише в міста та села України, але й в німецькі частини, дислоковані вздовж демаркаційної лінії, від якої вони почали відходити під тиском більшовиків. В результаті, до кінця листопада 1918 р. під контролем українських радянських повстанських загонів опинився суміжний із Сумським Суджанський повіт (у Суджі з 29 листопада 1918 р. розмістився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України); активізувалися дії червоних партизан та окремих частин, підпорядкованих військраді ГВКН, й на території Харківської губернії. 20 грудня 1918 р. представниками радянського Тимчасового уряду та Ради солдатських депутатів німецького 1-го резервного корпусу була підписана угода про очищення німцями до 24 грудня 10-верстної смуги на північ від залізниці Луганськ-Білопілля, що за відсутності заслону з українських військ давало змогу радянським угрупованням фактично впритул підійти до населених пунктів Сумської лінії Харково-Миколаївської залізниці. Пізніше німецькі переговорники Ради солдатських депутатів погодилися за умови надання рухомого складу для транспортування їхніх частин до Німеччини передати “обом радянським урядам… всю наявну в неї зброю, артилерійське та інженерне майно” (Антонов-Овсиенко, 1929: 172-173, 176). Все це об’єктивно сприяло розгортанню наступальних дій більшовиків вглиб України, послабленої черговим військово-політичним переворотом.

Особливістю наступу “червоних” на Сумській ділянці Українського фронту було те, що воно здійснювалося нерегулярними частинами, набраними на добровільній основі. Це цілком відповідало директиві від 21 листопада 1918 р. командувача військ ГВКН В.О. Антонова-Овсієнко про подальше поповнення сил саме за рахунок “революційного елементу харківського та донецького районів” (Какурин, 1990: 43). Подібною військовою одиницею було партизанське з’єднання, яке наприкінці 1918 р. взяло під свій контроль значну частину Сумського та Охтирського повітів. Її основою стали утворені восени того ж року загони під проводом колишніх робітників Бельгійського машинобудівного заводу Панаса Семеновича Багацького та Костянтина Григоровича Лепехи.

Більшовик П.С. Багацький у серпні 1918 р. таємно пробрався з Петрограду на батьківщину в с. Покровське Охтирського повіту з наказом організувати антигетьманські виступи на півночі Харківської губернії. У Покровському ним був створений загін з 26-28 погано озброєних місцевих жителів, ядро якого склали колишні фронтовики. Першою акцією комбатантів стало роззброєння стражі та підрив мосту на залізничній лінії Готня-Суми. Наприкінці жовтня партизани підняли повстання та звільнили Покровське та його округу від німців та стражі, що підняло їхній авторитет серед селянства округи. А після нової перемоги на каральним загоном партизанам загалом вдалося поширити межі своєї “республіки” на сусідні сільські округи Михайлівки та Тур’ї.

Подальші дії червоних партизан стали можливими завдяки допомозі боєприпасами та зброєю, які вони отримали від командира полку Червоного козацтва В.М. Примакова, дислокованого неподалік від зайнятої ними території. Крім того, П.С. Багацький та його заступник І.Г. Максименко потурбувалися й про те, щоб надати загонові правильну військову організацію, поділивши його на чотири взводи. Після цього повстанці розгорнули активні наступальні дії, підтримані партизанами К.Г. Лепехи (загін, сформований на Курщині, до якого також пристало 120 мешканців с. Могриця Сумського повіту), що вирушив назустріч Багацькому з території Суджанського повіту. 18 грудня партизани Лепехи зайняли с. Успенка, а наступного дня обидва загони вибили противника зі сл. Краснопілля, де й об’єднали свої сили. Невдовзі, за домовленістю партизан із німцями від українських стражників було очищене й с. Угроїди.

Низка цих акцій (з пісні партизан: “Били німців під Покровкою, / Варту в Угроїдах / Всіх карателів по селах, / Хто був в дармоїдах”) створила природну загрозу й Сумам, хоча сили “червоних” навіть після об’єднання ніяк не можна було визнати значними. Відомо, що загін Лепехи на момент виступу на зустріч Багацькому нараховував при одному кулеметі 160-180 бійців, переважно піхотинців. Загін Багацького, вочевидь, був більшим і краще організованим, бо з’єднання відбулося саме під його керівництвом. Отже, невелика партизанська армія мала становити у другій половині грудня 1918 р. щонайменше 400 осіб, а пізніше за рахунок мобілізації селянської молоді в зайнятих населених пунктах, припустимо, могла зрости ще на кілька сотень. “У кожному селі, – писав М.Д. Ковальов, – відбувалися велелюдні мітинги, на які приходило все населення – старе й мале. Найкраща революційна частина села вступала в наш загін”; “Робітники цукрових заводів, революційно настроєні селяни-бідняки десятками вступали в наші ряди”. Притік подібного контингенту до партизан відзначив і І.Х. Корнієнко, побачивши їх на вулицях Сум: “молоді хлопці сільські, кілька робітників поміж ними”. Нарешті, до “полку Багацького” приєдналися ще два невеликі партизанські загони – Орлова й Валієва (ДАСО, Ф.П-9, оп. 1, спр. 9: 16-17; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 23-26, 69, 188; Ковальов, 1958: 34; Косарев, Петров, 1980: 302; Малкиель, 1963: 6; Нечипоренко, 1963; Сіряченко, 1980).

Прикметно, що вказаних сил військрадою ГВКН було визнано достатніми для стримування сил противника, оскільки 2-га Українська радянська дивізія, що в листопаді- грудні 1918 р. розміщувалася в Суджанському повіті (а 1-й полк Червоного козацтва В.М. Примакова, де перебувало чимало вихідців із Сумського повіту, загалом, на відстані денного переходу до Сум), була спрямована на Харків, свідомо обходячи північний повітовий центр Слобожанщини стороною. “Обстановка нам сприяла і ми вирішили розвити стрімкий наступ до Харкова, – до Сум – Білопілля залишити лише прикордонні частини”, – пояснював це рішення В.О. Антонов-Овсієнко. І хоча в штабі 2-ї Української радянської дивізії певне занепокоєння викликало зосередження республіканських військ в Сумському повіті (“ці сили можуть загрожувати глибокому тилу нашого просування”), командування щойно створеної УРА все ж наполягло спрямувати всі сили дивізії саме на харківському напрямку, оскільки захоплення губернського центру, на переконання головкома українських радянських військ, повинно було забезпечити удар у фланг білогвардійським військам Краснова та роздмухати революційне повстання на Донбасі (Антонов-Овсиенко, 1929: 181-182; Харьковщина, 1973: 62-63).

Тим часом партизани Багацького та Лепехи зайняли населені пункти неподалік від Сум – Тимофіївку, Залізняк, Самотоївку, Верхню Сироватку та до 2 січня станцію Баси, перервавши зв’язок по Сумській лінії Харково-Миколаївської залізниці. Також 29 грудня партизанами була здійснена спроба зайняти с. Великий Бобрик. У той же день Лепеха висунув перед військовою комендатурою Сум ультиматум здати місто без бою, скласти зброю або вивести українські війська. У противному випадку він обіцяв піддати місто бомбардуванню (ДАСО, ф. 354,оп. 1, спр. 56: 8; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 23: 38; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 24; Ковальов, 1958: 33).

Попри блеф партизанського ватажка, який насправді не мав у своєму розпорядженні жодної гармати, перспектива оборони Сум для сил республіканців вимальовувалася вкрай непростою, оскільки з півночі на їхні позиції тиснули 7-й стрілецький радянський український полк, сформований з двох сумських повстанських батальйонів (до 1100 багнетів, 6 кулеметів) та партизанів загону І.Ю. Бочкіна. У другій половині грудня ним була зайнята північна частина повіту. Басівка, Битиця, Волфіно, Вакалівщина, Писарівка, Юнаківка, Нова Січ, Корчаківка, Річки, Яструбине, Руднівка, Могриця та ряд інших дрібніших населених пунктів опинилися під контролем більшовиків. 23 грудня “червоними” також була здійснена невдала спроба захопити Кияницю. Загалом, станом на 24 грудня передові частини 2-ї бригади 2-ї Української радянської дивізії знаходилися на відстані 2 верст від Ворожби та 12 верст від Сум (Гражданская, 1967: 519; Сумской вестник, 1918b; Сумской вестник, 1918c).

Наближення більшовицьких військ примусило представників як УНР, так і органів місцевої влади вживати заходів по забезпеченню оборони Сум. Ще за ініціативою повітового старости доби Гетьманату міська дума сформувала власний загін охорони з трьох рот (командир – штабс-капітан Басов). На засіданні 17 грудня нею була утворена особлива комісія з охорони міста в складі чотирьох гласних. Через кілька днів цей орган звернувся по військову допомогу до німецького командування, а наприкінці того ж місяця розгорнув підготовку евакуації фінансово-кредитних установ. У свою чергу, військове відомство потурбувалося про переведення вихованців Сумського кадетського корпусу до подібного закладу в Києві. Повітова земська управа на своєму засіданні 21 грудня обговорювала питання мобілізації мешканців регіону до війська, а також налагодження постійного зв’язку із Києвом, перерваного через порушення телеграфного та телефонного сполучення (ДАСО, ф. 354, оп. 1, спр. 57: 8-18; Яконовский, 1953: 16).

У той самий час чисельність основного гаранту стабільності в регіоні – німецьких військ стрімко зменшувалася з кожним потягом, що відправлявся на захід. До початку наступу партизан на місто в Сумах залишалася лише невелика частина рейхсверу, розміщена поблизу станції, особовий склад якої вже не виявляв ніякого інтересу до українських реалій. Нарешті, німецьке командування 29 грудня цілком офіційно відмовило місцевій владі в будь-якій допомозі проти більшовиків. Це сіяло паніку не лише серед населення, але й вселяло непевність у представників місцевої влади, що й випливає з огляду на протокол останнього в 1918 р. засідання міської думи. Після того, як присутній на ньому повітовий комісар Є. Колодяжний зізнався, що “місто залишається без достатньої збройної охорони” і повідомив присутнім про вірогідну 10-тисячну армію “червоних” по той бік Псла (така цифра приблизно у 20 разів перевищувала їхні реальні сили), більшість гласних “усвідомила” безперспективність оборони Сум (ДАСО, ф. 354, оп. 1, спр. 56: 8-10).

Попри наростання песимістичних настроїв республіканська влада вживала заходів до заспокоєння населення, яке було збентежене новинами про просування більшовицьких військ. 21 грудня Сумський повітовий комендант полковник П. Соболь запевнив гласних повітового земського зібрання в очищенні найближчим часом повіту від “банд” частинами Болбочана, що тимчасово підняло настрій земцям (“Собрание выражает Коменданту благодарность аплодисментами”). 31 грудня представники Директорії звернулися до мешканців Сумського повіту із закликом не вірити “неправдивим чуткам про великі сили більшовиків, про недостачу української оборони” і запевнили їх в тому, що “в Суми з години на годину мають прибути війська з Харкова”. В місті також поширювалася листівка “Самозванці”, де заперечувалися бойові дії проти Червоної Армії й наголошувалося на тому, що в Україні нині діють “не більшовики, а звичайні грабіжники, які примазалися до армії більшовиків, щоб пограбувати населення”. Відповідно, впоратися з ними, переконували представники влади, – справа нескладна, слід лише дочекатися військ, які от-от вирушать до кордону (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 32: 151; Українське відродження, 2010: 134-135; Українська революція, 2005: 39). Задля імітації мирного життя всіляко підтримувалися культурні заходи. Зокрема, у переддень захоплення міста 4 січня в Сумах глядачі мали змогу відвідати дві вистави – еротичну п’єсу “Морський воїн” у театрі Корепанова та “Жидівку-вихверстку” в постановці “Товариства українських артистів П.М. Білокурова” (Луч, 1919: 1).

Підготовка республіканців до штурму “червоних” відбувалася в стислі строки, що помітили й їхні противники: “Петлюрівське командування гарячково (виділено нами – Д.К.) збирало свої сили, зосереджувало в місті збройний кулак, щоб дати відсіч більшовикам” (Ковальов, 1958: 33). Це було пов’язано, насамперед, і з тим фактом, що за рішенням німецької “Великої солдатської Ради військової групи” на початку грудня й без того малі частини Директорії були виведені з Сум і повернуті лише всередині того ж місяця (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 32: 113; Українське відродження, 2010: 132). Отже, коли в Сумах відновилася повна юрисдикція УНР, у її представників виявилося обмаль часу для створення потужної оборони.

Зважаючи на неможливість покладання сподівань на німців, П. Соболь 20 грудня оголосив мобілізацію обер- та унтер-офіцерів, військових лікарів віком до 35 років, а також козаків 1897 та 1898 років народження. З набраних осіб почали формувати два стрілецькі батальйони, а також оновлювати кінний регімент під командою колишнього начальника учбової команди 10-го Новгородського драгунського полку, а згодом начальника кінної стражі (у свій час до неї, за словами колишнього Сумського повітового старости С.Я. Гребенщикова, “вдалося залучити доволі пристойний елемент”), полковника М.Г. Кобеляцького (скоріше за все мова йде про сили не більші за ескадрон). Загальне командування частинами, що готувалися відстоювати Суми, зосереджувалося в руках “начальника бойових операцій Сумщини” військового старшини В.З. Филоновича.

До справи оборони міста долучилися й сумські меншовики, які мали представництво в міській думі. Ними була створена “Комісія з організації в Сумах робітничо-соціалістичних дружин для охорони безпеки жителів”. Кандидати до цих загонів повинні були заручитися рекомендацією від профспілки або “трьох відомих членів соціалістичних партій”, зареєструватися в міській управі й застрахуватися. За службу дружинникам встановлювалася плата 40 руб./день. Але оскільки їхнє формування почалося лише за добу до вирішального бою з більшовиками, то ніякої ролі в обороні міста вони, звісно, відіграти вже не змогли (Луч, 1919: 2; Сумской вестник, 1918b: 4).

У цілому, М.Д. Ковальов попри визнання значного поповнення сил партизанів, оцінював сили противника як переважаючі по відношенню до “полку Багацького”: 500- 600 стрільців при 4 кулеметах і ще певна кількість кіннотників. Дещо більшу кількість наводив В.О. Антонов-Овсієнко – в ході мобілізації до багнету “петлюрівцями” в місті було поставлено 700 бійців, з них 200 офіцерів. Крім того, 26 грудня із Харкова до Сум прибув загін з 300 республіканців з числа гімназистів та реалістів під командою старшини Азаського. Ще 50 офіцерів, вочевидь з команди Басова, здійснювали охорону банку та військового складу. Більше того, поблизу Сум знаходився загін гайдамаків (338 осіб, 2 кулемета). Отже, на деякий час в руках УНР зосередилися значні на той час сили для здійснення відсічі зовнішній небезпеці, що визнавали й їхні противники: “в Сумах для формування петлюрівських військових частин були надзвичайно сприятливі умови щодо командних кадрів, озброєння та військового спорядження, бо в розпорядження петлюрівського командування перейшло все військове майно гетьманських частин, кадетського корпусу, те, що залишилося в порохових погребах і цейхгаузах драгунського полку й те, що залишили німці” (Антонов-Овсиенко, 1929: 179-180; ДАСО, ф.П-9, оп. 1, спр. 9: 18; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 32: 148; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 23-27, 159). Насправді, це не відповідало дійсності у повній мірі. Так, запаси драгунського полку переважно були експропрійовані ще сумськими червоногвардійцями на початку 1918 р. Після цього був демілітаризований і кадетський корпус. Як наслідок, республіканцям вкрай не вистачало зброї, а німці принципово не погоджувалися передати їм будь-які військові припаси. Зрештою, не був подоланий і основний недолік технічної частини військ УНР – відсутність артилерії, що значно звужувало можливості оборони. Більше того, командування республіканських військ вирішило не залишати значні сили на захисті Сум і вже 27 грудня відвело частину мобілізованих до Конотопу, якому загрожувала 1-а Українська радянська дивізія та можливість повстання на самому залізничному вузлі.

Перед початком наступу на Суми керівництво партизан налагодило жваву розвідувальну діяльність. Цінні дані по той бік фронту передавали пов’язані з “червоними” робітники міської електростанції по телефону, а також телеграфіст ст. Баси Г. Чорний і боєць загону Т. Вовк. “Ми були значною мірою в курсі того, що робиться в Сумах в стані петлюрівської залоги”, – визнавав М.Д. Ковальов (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 26; Ковальов, 1958: 34). Оперативне надходження інформації з протилежної сторони на Сумській ділянці фронту підтверджував і В.О. Антонов-Овсієнко (Антонов-Овсиенко, 1929: 179). Також таємні канали проникнення в місто дозволили командуванню партизанів через підпільну групу більшовиків налагодити агітацію населення, особливо робітників, яким висилалася пропагандистська література, а також бійців республіканської армії. Цьому дуже сприяли симпатії трудових елементів міста до відновлення робітничих рад депутатів, що й засвідчила робітнича конференція в Сумах 12 грудня (ДАСО, ф.П-9, оп. 1, спр. 9: 93-94; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 23: 38).

Цілком логічним виглядає й тимчасове підпорядкування селянського руху в Сумському повіті більшовицькому впливу. Руйнівні дії селянства, як-то підпал колишнього маєтку Строганових в Хотіні в травні 1918 р., знаходили підтримку з “нейтральної смуги”, де мали змогу переховуватися учасники акцій витискування дідичів із землі (Гражданская, 1967: 170). Противники соціальної політики Гетьманату чи УНР на Слобожанщині, насамперед знаходили їм альтернативу в радянській системі й приставали до українських більшовицьких збройних формувань, що не могли не відзначити лідери російських комуністів. Зокрема, голова Раднаркому РСФРР В.І. Ленін у інтерв’ю одній зі шведських газет небезпідставно заявляв, що саме “завдяки німецькій окупації, більшовизм на Україні став свого роду національним рухом” (Гражданская, 1967: 203).

Труднощі оборони міста полягали не лише у відсутності достатніх ресурсів, у диверсійній та пропагандистській діяльності більшовиків, але й в низці інших обставин, що загалом зумовили короткочасність влади УНР на Слобожанщині. На думку учасника революційних подій в Україні Т.М. Євтушенка, відносна легкість, з якою червоні партизани здобули Суми, пояснювалася саме непопулярністю Директорії, що за час панування в Сумському повіті не добилася авторитету серед селянства. Її представники нерідко сприймалися частиною сільського населення в якості спадкоємців Гетьманату, які свого часу разом із німцями брали участь у каральних акціях, накладали контрибуції на цілі села, а також відстоювали інтереси місцевих поміщиків. Така пересторога підкріплювалася тим, що колишні гетьманці продовжили службу вже при новій владі, а ще й тим, що випадки неправомірних продовольчих реквізицій з боку німецьких частин, які мали місце у Сумах в середині грудня, не мали наслідком захисту населення з боку представників УНР на місцях (Гребенщиков; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 220). Подібної точки зору дотримується й сучасний дослідник селянського повстанського руху в Україні В.В. Рєзніков: на Слобожанщині Директорія володіла лише номінальною владою, радикальні пропозиції вирішення аграрно-селянського питання були проголошені запізно й не встигли сформувати позитивне ставлення до УНР з боку сільського населення (Рєзніков, 2016: 94, 97). Не сприяли встановленню контактів із населенням і суперечливі рішення місцевого керівництва. Так, 5 грудня за допомогою німецьких військ були розігнані делегати, що з’їхалися на повітовий селянський з’їзд, який мав відбутися в кінотеатрі “Художеств”. 14 грудня в.о. Сумського повітового коменданта В.З. Филонович “усіх, хто кликатиме до грабунків, розбоїв та нищення народного добра: економії та цукроварень”, обіцяв заарештовувати і притягувати до військово-польового суду, що, звісно, нагадувало селянству про “старі порядки”. Натомість 2 січня 1919 р. був оголошений протилежний за змістом наказ Сумського повітового комісара Є. Колодяжного про розшук осіб, особливо з числа військових, які “брали участь в карних загонах гетьманських, німецьких та інших по придушенню селянських повстань проти поміщиків”. Подібні заклики з’являлися занадто пізно, щоб на них встигли відреагувати селяни, як і на опубліковану в Харкові 31 грудня Декларацію Директорії УНР, що проголошувала націоналізацію землі й закликала селян обирати делегатів до Трудового Конгресу України. Водночас соціалістичні проекти нової української влади не сприяли підтримці УНР з боку “буржуазних” кіл населення. Особливою ненадійністю відзначався дезорієнтований через політичну нестабільність військовий контингент, зокрема колишні кадрові офіцери царської армії. Зазвичай “петлюрівці” розцінювалися ними як “попередники більшовиків” – тільки-но республіканці зіштовхнуться з ними, “то, напевно, перейдуть на бік останніх, аж надто вони близькі за своїми поглядами”. Деякі з офіцерів зголошувалися виключно на охорону порядку в місті й не бажали заступатися за ту чи іншу політичну силу. Значною частиною офіцерства оволоділа ідея приєднання до Добровольчої армії, тоді як служба в гетьманських чи республіканських військах сприймалася як вимушений крок. Зокрема, командир кавалерійського полку в Сумах часів Гетьманату Яненко в розмові з Гребенщиковим повідомив йому, що надійних для України офіцерів у підлеглій йому частині немає – вони “за першої нагоди вирвуться або до загону Келлера, або на Дон”. Звісно, наказ Головного отамана Українських народних республіканських військ С. Петлюри від 9 грудня 1918 р. про категоричну заборону “формування військ на Україні для інших країн” не приймався ними до уваги (Гребенщиков; ДАСО, ф.П-9, оп. 1, спр. 9: 93; ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 33: 6; Українська революція, 2005: 39; Україна, 2000: 65; Українське відродження, 2010: 130).

Не менш вагомим чинником відсутності міцного тилу спротиву наступу більшовицьких сил було й скептичне ставлення значної частини міського населення до самої ідеї української самостійності, поширення українофобських настроїв тощо. Свідчення цьому знаходимо в джерелах особистого походження та в місцевій пресі. Так, колишній вихованець Сумського кадетського корпусу Є.М. Яконовський згадував загальне негативне сприйняття української державності в колі своїх товаришів, педагогів та офіцерів навчального закладу, їхню загальну орієнтацію на “білий рух”: “генерал Саранчов стійко не бажав надягати не лише “кукіша” (герб УНР – Д.К.) на погони, але й “жовто-блакитну кокарду”, хоча сам походив зі старої української старшини часів Богдана Хмельницького”; “у Жмеринці та Вінниці бунт проти Гетьмана? – нехай собі гризуться опереточні сепаратисти”; “Після Різдва – до Денікіна, якщо не прийдуть союзники” (Яконовский, 1953: 12-15). Організатори благодійного концерту у грудні 1918 р. на честь полонених у роки Першої світової війни земляків, які поверталися додому, відверто заявляли свою позицію: “Уже наша радість тремтить знаменами Добровольчої армії”. А сам захід кваліфікувався ними як “ще одна позика на користь Нової Росії” (Благотворительный концерт, 1918: 4). Відверте глузування над “українським сепаратизмом”, мовою, стереотипне бачення української державності як взагалі несерйозного задуму, знаходимо в листі невідомого автора (підпис – “генерал Петлюра”), адресованого із Сум 30 грудня 1918 р. російській співачці Є. Хатаєвій: “теперь годы на самоопределенія Украиньских голоштанцев. Так как мы, велыкый украинскій народ, самоопределылысь, то годи вам, бурзуям, пыты нашу юшку, давно вы нам лылы на голову помои, пора нам и рот открыть. Хай живе самостийна Украина! Ганьба! Бый жидив! Жинка моя здорова, вона ко мени шо той, а я ей ку шо ни, на значіть и Секретаріат” (ДАСО, ф.Р-7627, оп. 1, спр. 28: 27). Масовим явищем було негативне сприйняття містянами українізації. Колишня учениця “Нової школи” в Сумах І.А. Літкевич згадувала, що впровадження в навчальний процес української мови викликало протести серед вихованців, оскільки вони сприймали її виключно в якості “базарно-обивательського жаргону” (Литкевич: 6).

Отже, напередодні партизанського наступу республіканські війська відчували брак зброї та набоїв, не були достатньо дисциплінованими й організованими, а також не могли опертися на широку моральну підтримку з боку містян. Не дивлячись на це, командуванням військ УНР в Сумах було прийняте рішення про перехід до активних дій проти більшовиків. Оскільки захоплення станції Баси створювало загрозливу ситуацію зі східного боку для повітового центру, республіканські сили (півтори роти піхоти та один ескадрон) 3-4 січня спробували їх звідти вибити, але через запеклий опір противника вимушені були із втратами повернутися назад. Натомість, увечері 4 січня військова рада партизанів після дозволу командувача ГВКН ухвалила план взяття міста: передбачалося нанесення як фронтального, так і флангових ударів. Перша колона під командою Багацького мала просуватися з півночі вздовж залізниці з метою захоплення станції Суми, Павлівського та Бельгійського заводів. Друга колона Орлова на південній ділянці через Пришиб та Баси повинна була вийти на територію Сумського кадетського корпусу. Колона Лепехи мала наступати через Замостя, Харківські греблі на центральну частину міста. Нарешті, передбачалося розміщення резервної колони та штабу в с. Василівка під Сумами. Загальна кількість наступаючих, якщо приймати на віру дані М.Д. Ковальова, не перевищувала 350 осіб при незначній кількості набоїв (“партизанам навіть було дано спеціального наказу берегти патрони і стріляти тільки у вірну мішень”) та двох кулеметах (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 27; Стожок, 1967). Прикметно, що своїми діями сумські партизани упередили іншого радянського воєначальника – командира 1-ї запасної дивізії О.М. Беленковича, якому 2 січня Реввійськрадою УРА було доручено взяти Путивль, Ворожбу, Суми та вже після цього йти на з’єднання з військами харківського напряму (Антонов-Овсиенко, 1929: 183; Антонов-Овсиенко, 1930: 113-115).

Наступ партизанів почався вранці 5 січня зі станції Баси й здійснювався вельми вдало для них: залізничний міст вдалося захопити без бою, а розосереджені кулеметні точки бійців УНР на широкій ділянці фронту (по одному у Павлівському заводі й Троїцькому соборі, два у кадетському корпусі) не змогли зупинити лави атакуючих. Перешкодою для них не став і Псел, який навпроти Нового Міста не був вкритий льодом. І.Х. Корнієнко згадував, що українським бійцям, які відступали з боку Гусинців, приходилося рятуватися на лівий берег ріки вплав, а от партизани форсували ріку на човнах, які їм надали місцеві мешканці, стурбовані стріляниною поблизу їхніх дворів (припустимо, мемуарист за цими словами приховав факт реквізиції плавзасобів в жителів садиб на березі ріки) (ДАСО, ф.Р-2362, оп. 1, спр. 60: 188).

Задум атаки кількома колонами на різних напрямах став несподіванкою для оборонців (“петлюрівське командування навіть не думало, що партизани насміляться наступати на місто”) і виправдав себе повною мірою. В результаті, республіканці були дезорієнтовані й не змогли вчинити адекватний опір. Нарешті, лобова атака групи Лепехи довершила розгром сумської залоги. “На плечах відступаючих петлюрівців наша кіннота з голими клинками шабель, з червоними стрічками в кінських гривах і на шапках, з гиком в скаженім галопі через Харківські мости вривається на Покровську площу і Соборну вулицю й врізається в петлюрівську кінноту, яка від несподіваної атаки на весь кар’єр у паніці через базар по Іллінській вулиці тікає на Роменський шлях”, – описував рішучий момент атаки М.Д. Ковальов. Тим часом загін Багацького штурмом взяв Павлівський завод та з другої спроби станцію, а група Орлова – територію Сумського кадетського корпусу (“Як взяли ми місто Суми / Прямо з ходу, з бою, /То дали куті хрещенській / Ворогові вволю. / Партизанській наш загін / Панаса Багацького / Розбив в Сумах офіцерів, / Кінноту Кобіляцького!”). Картина бою у середмісті доповнюється уривками зі спогадів свідка – сумського педагога В. Бирченко, яка згадувала перестрілки в Харитоненківському сквері навпроти її будинку, балкон якого також слугував вогневою точкою для оборонців.

Микола Сова Тема: Історія міста
Л.П.САПУХІНА

СУМИ
Путівник-закінчення

підпільної партійної групи С. Тихончук. На могилах відважних, похованих на Лучанському кладовищі, встановлено обеліски. Сумській школі № 4 присвоєно ім'я її колишньої учениці М. Бадаєвої.

Наприкінці 1941 року в Сумах була створена підпільна комсомольська група, яку очолив випускник середньої школи № 2 Дмитро Косаренко. Діяльність групи скеровував підпільний обком партії. Юні патріоти приймали і поширювали серед населення зведення Радінформбюро, влаштовували диверсії на залізниці, пошкодили міську телефонну станцію. Комсомольці налагодили зв'язок з партизанським з'єднанням Героя Радянського Союзу М. І. Наумова, постачали партизанам зброю.

Складена підпільниками і передана через партизанів Радянському командуванню карта мінних полів ворога врятувала життя багатьом радянським воїнам, що визволяли місто.

Підпільники збиралися приєднатися до партизанів, однак навесні 1943 року фашисти заарештували керівників підпілля. 22 квітня гітлерівці стратили Д. Косаренка і його мужніх товаришів.

У Сумах свято шанують пам'ять про героїв-патріо-тів, які у тяжкий для Вітчизни час віддали за неї своє життя. Школі № 2 присвоєно ім'я її випускника Д. Косаренка, а на будинку, де була школа раніше, встановлено меморіальну дошку. Відкрито меморіальну дошку і на вулиці, названій ім'ям героя. В школі № 2 обладнано музейну кімнату Дмитра Косаренка. На території машинобудівного виробничого об'єднання імені М. В. Фрунзе, де був розстріляний юний герой та його друзі, встановлено Пам'ятний знак.

У грізні роки Великої Вітчизняної війни Сумська область стала колискою могутнього партизанського руху. На Сумщині формувалися великі партизанські з'єднання під командуванням С. А. Ковпака і С. В. Руднє-ва, О. М. Сабурова, М. І. Наумова, Я. І. Мельника, Л. Я. Іванова, І. П. Федорова, М. В. Таратути. Тут вони одержали перше бойове хрещення, звідси рушили в овіяні славою і легендами рейди по ворожих тилах.

В сквері на Червоній площі встановлена бронзова скульптурна група «Партизанський рейд», присвячена легендарному рейду в Карпати Сумського партизанського з'єднання під командуванням двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака і Героя Радянського

Союзу С. В. Руднєва. Створив скульптуру народний художник СРСР, уродженець Сумського району М. Г. Лисенко. Виразна й динамічна скульптурна група уособлює непереможну силу духу радянського народу. З неймовірною напругою п'ятеро партизанів і четвірка коней тягнуть крутою і грузькою дорогою важку гармату. Від вибуху снаряду став дибки передній кінь. Ще важче від цього людям, але вони неухильно просуваються вперед, у бій — до перемоги.

1977 року одній з нових вулиць Курського мікрорайону присвоєно ім'я прославленого партизанського командира С. А. Ковпака. У назві іншої вулиці увічнено ім'я секретаря Сумського підпільного обкому партії О. І. Антонова, який загинув у травні 1942 року.

До 50-річчя Великого Жовтня на Привокзальній площі в Сумах було встановлено величний монумент «Героям Сумщини». Монолітна і водночас надзвичайно динамічна скульптурна група символізує єдність поколінь, що захищали Вітчизну. Чотири лісових солдати — старик-бородань, сміливий і дужий чоловік у розквіті сил, тендітна дівчина і хлопчик — це сам народ, що піднявся на священну боротьбу з ворогом, народ гордий, нескорений і незламний. І частка цього народу — трудящі Сумщини.

Поруч підноситься у небо пілоп, на якому викар-бувапо: «Доки сонце світити буде і хліб на землі родитись — Сумщини вдячні люди героями будуть гордитись». На іншому боці пілону — слова Указу Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Сумської області орденом Леніна за активну участь у партизанському русі, мужність і стійкість, виявлені трудящими у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в період Великої Вітчизняної війни, і за успіхи, досягнуті в розвитку народного господарства.

Величний пам'ятник, що прославляє вірність Вітчизні, подвиги і працю, сприймається наче символ Сум — центру партизанського краю, міста, славного революційними, бойовими і трудовими традиціями, міста древнього і вічно юного. Авторами монумента є скульптор Б. X. Никончук та архітектори С. П. Тутученко і А. І. Дейнека.

Бої за визволення Сум почалися 11 серпня 1943 року. Розгромивши німецько-фашистські війська на Курській дузі, Червона Армія перейшла у рішучий наступ. На сумському напрямку діяла 38-а армія під ко-

мандуваниям генерал-лейтенанта Н. 6. Чибісова; яка входила до складу Воронезького фронту. На підступах до міста гітлерівці створили потужні оборонні рубежі, оточили його системою траншей і дзотів. У боях за місто відзначився уродженець російського села Червона Яруга Бєлгородської області комсомолець Іван Вдо-витченко. Оперезавшись гранатами, кинувся він під головний ворожий танк і ціною власного життя забезпечив успіх товаришам по зброї. І. Г. Вдовитченку посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

20 серпня радянські війська вийшли до Псла. Невдовзі частинам 38-ї армії вдалося обійти Суми з флангів. На світанку 2 вересня 1943 року після сорока-хвилинної артпідготовки з'єднання 50-го стрілецького корпусу під командуванням генерал-майора С. С. Мар-тиросяна з ходу форсували Псел і почали стрімкий наступ. Частини 340-ї стрілецької дивізії (командир полковник Й. Є. Зубарєв) і 167-ї стрілецької дивізії (командир генерал-майор І. І. Мельников) в короткому, ал.е запеклому бою звільнили село Тополю, що злилося тепер з містом) і вийшли на західну і північну околиці Сум. Воїни 1142-го полку 340-ї дивізії, ведучи вуличні бої, просувалися з півночі до центру міста, а підрозділи 1і40-го полку, які форсували Псел в районі Харківського,мосту, повели наступ в напрямку Червоної площі. Одночасно воїни 232-ї стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора І. І. Ули-тіна оволоділи південною околицею міста. Бої за Суми були надзвичайно напружені. На всіх ділянках оборони гітлерівці чинили запеклий опір, раз у раз переходили в контратаки. Але радянські воїни сміливо й рішуче вибивали ворога із зайнятих позицій. О пів на восьму ранку радянські війська повністю очистили Суми від загарбників.

Скінчилися дні рабства і неволі. Над будинком міського комітету партії як символ перемоги замайорів Червоний прапор. У центрі Червоної площі па високому постаменті було встановлено збережений патріотами у чорні дні окупації біломармуровий бюст В. І. Леніна роботи видатного радянського скульптора М. А. Андрєєва. О десятій годині ранку па площі відбувся мітинг. Серед його учасників був український письменник А. Головко, -який з передовими частинами прибув до міста як спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна». В нарисі «Місто

Суми», опублікованому 8 вересня 1943 року, він відтворив хвилюючу обстановку тих незабутніх днів, розповів про горе і поневіряння сумчан у роки окупації, їх безмежну радість у час визволення.

167-й, 232-й, 340-й стрілецьким дивізіям, які від-' значилися у боях за місто, було присвоєно почесне найменування «Сумських». 1973 року, до 30-річчя з дня визволення міста,' в сквері на Червоногвардійсь-кій вулиці встановлено Пам'ятний знак на честь Сумських дивізій (скульптор А. А. Івченко). У місті є вулиця Сумсько-Київських дивізій. Почесними громадянами міста стали учасники визволення Сум Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант С. С. Мартиро-сян, генерал-майор І. І. Мельников, полковпик Л. М. Протопопов.

На міських кладовищах сплять вічним сном радянські воїни-визволителі. На братській могилі по вулиці 20 років Перемоги встановлено скульптуру скорботної Матері-Вітчизни. Скульптуру обрамлюг 10-метрова стела. На ній плити з іменами загиблих воїнів і напис: «В пам'яті каменю, в пам'яті серця жодне з імен цих повік не зітреться. Вічний вогонь — то любов пломениста вдячних сумчан до визвольників міста». Автори пам'ятника скульптор А. А. Івченко, архітектор М. Т. Ільченко. Величні пам'ятники на могилах бійців, що віддали своє життя, визволяючи місто над Пслом, споруджено також на Засумському та Баранівському кладовищах.

У березні — червні 1944 року в Сумах формувалися частини Війська Польського.

До Сум у військовий госпіталь прибували поранені польські воїпи. Не всім їм судилося одужати від тяжких ран. На братській могилі полеглих у боротьбі з фашизмом 1972 року встановлена скульптура воїна Війська Польського з автоматом у руках (скульптор Ф. І. Коровай, архітектор М. П. Махонько). Праворуч і ліворуч від скульптури — стели, на яких викар-бувані імена героїв.

У грізні роки Великої Вітчизняної війни на всіх, її фронтах, в підпіллі і партизанських загонах громили сумчани ворога. За мужність і героїзм понад дев'ять тисяч сумчан нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Шести уродженцям, міста: стар₇шому сержанту Б. І. Берестовському, гвардії підполковнику О. А. Бутку, капітану А. С. Мачуленку, лей-тенанту М. С. Нестеровському, капітану Є. М. Тере-зову, полковнику, згодом генерал-майору Д. І. Турбіну присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Є. М. Терезов навічно занесений до списків курсантів Сумського вищого артилерійського командного училища імені М. В. Фрунзе, яке він закінчив. Рядовий І. Я. Нагорний і старшина М. Г. Пархоменко стали повними кавалерами ордена Слави.

Близько 4,5 тисячі сумчан — воїнів, партизанів і підпільників — віддали життя, боронячи свободу, честь і незалежність Батьківщини. На увічнення пам'яті про загиблих героїв у Сумах до 30-річчя великої Перемоги над фашизмом відкрито Меморіал Вічної Слави. По вулиці Кірова на високому пагорбі — наче самою природою спорудженому постаменті — підноситься на стрімкому пілоні бронзова скульптура радянського воїна з піднятим угору мечем у правиці і щитом у лівій руці. До меморіальної площі, в центрі якої встановлено монумент, від вулиці Кірова ведуть широкі сходини. Праворуч і ліворуч від них встановлено стели з барельєфами орденів Вітчизняної війни і «Перемога» і датами «1941—1945». Площу замикає обкладена гранітними плитами центральна стела. На ній — назви частин і з'єднань, які формувалися у місті в суворі дні початку війни і визволяли Суми в незабутньому вересні 1943-го, рядки віршів, слова любові і пошани до полеглих і імена, імена... Крізь роки і століття пронесе їх нетлінна пам'ять народна. У ви-карбуваному в камені списку полеглих, воїни, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, замучені фашистами сумчани...

Поблизу монумента встановлено славнозвісний танк Т-34, 122-міліметрову гаубицю зразка 1938 року. Автори меморіального комплексу — скульптори В. П. Вінайкін і Ф. І. Коровай, архітектор^удожник В. Г. Гнєзділов.

З площадки меморіалу відкривається панорама мальовничої долини синьоокого Псла, де поміж тучних луків і буйних садків видніються золотаві пляжі, а вдалині — силуети житлових масивів, корпусів виробничого об'єднання «Хімпром». І милуючись красою рідної землі, на якій утвердилися мир, спокій і праця, люди ще глибше усвідомлюють велич подвигу тих, хто віддав своє життя за Батьківщину, за наш сьогоднішній радісний, світлий день..

Микола Сова Тема: Історія міста
Л.П.САПУХІНА

СУМИ
Путівник чс.3

визволила Суми від білогвардійців. Закатовані дені-кінцями бійці революції були з почестями поховані «а Покровській площі, яка відтоді за рішенням повітового ревкому стала називатися Червоною. Наприкінці 40-х років прах героїв перенесли на центральний цвинтар. До 60-річчя Великого Жовтня на могилі встановлено новий пам'ятник (скульптор Ф. І. Коровай, архітектор М..Т. Ільченко). На надмогильній плиті викарбувані прізвища радянських активістів, страчених білогвардійцями: Г. Ф. Гудим — працівник надзвичайної комісії, Є. А. Улещенко — член Сумської Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів, Г. Ф. Петров *— голова виконкому Сироватської волосної Ради, партизан М. І. Мироненко, ленінградська більшовичка А. Ф. Філатбва...

Одну з вулиць міста названо ім'ям Й. Е. Якіра. 45-а стрілецька дивізія, яку він очолював, брала участь у визволенні краю від денікінських військ. Ім'я видатного діяча Комуністичної партії і Радянської держави, уславленого полководця і героя громадянської війни М. В. Фрунзе, під командуванням якого воювало багато сумчан, присвоєно найбільшому в Сумах машинобудівному виробничому об'єднанню, Сумському вищому командному двічі Червонопрапорному артилерійському училищу. Погруддя талановитого воєначальника встановлено біля Палацу культури машинобудівного об'єднання та головного корпусу артучили-ща (скульптор Ф. І. Коровай).

с Трудящі міста брали активну участь у боротьбі з білополяками, врангелівцями. Вони формували загони добровольців, докладали всіх зусіль, щоб достроково виконати замовлення для фронту. Велику роль у політичному житті міста, мобілізації сумчан на боротьбу з силами контрреволюції відіграло перебування в Сумах на початку жовтня 1920 року агітпоїзда імені В. І. Леніна на чолі з Г. І. Петровським. На численних мітингах і зборах голова ВУЦВКу роз'яснював Політику Радянського уряду. Один- з таких мітингів відбувся у приміщенні нинішнього театру для дітей іа юнацтва.. . • у

Сумчани пишаються подвигами уродженця краю, героя громадянської війни, талановитого військового ,діяча, командарма 1-го рангу І. Ф. Федька. Член більшовицької. партії з 1917 року, він брав участь у встановленні . Радянської влади . в- Феодосії, на чолі революційних військ бився з австро-німецькими окупантами, петлюрівцями, денікінцями, махновцями, громии Врангеля, банди Антонова. Бойові заслуги видатного воєначальника відзначені орденом Леніна і чотирма орденами Червоного Прапора. 1967 року,-до 50-річчя Великого Жовтня і 70-річчя з дня народження полководця у сквері по вулиці Леніна встановлено погруддя І. Ф. Федька (скульптор Я. Д. Красножон).

Наприкінці січня — на початку лютого 1921 року, переслідуючи махновську банду, в район Сум вступили частини ударної групи 1-го кінного корпусу на чолі з Г. І. Котовоьким. Іменем уславленого героя громадянської війни названо вулицю міста.

Після закінчення громадянської війни трудящі Сум разом з усією Країною Рад піднімали з руїн фабрики і заводи, долали голод і розруху.

Відбудовою Сум керувала партійна організація. Для зміцнення її ЦК КП(б)У в травні 1922 року направив до міста уродженця краю, полум'яного ре-волюціонера-ленінця, члена КПРС з 1905 року, делегата І з'їзду КП(б)У С. О. Сову-Степняка, який очолював спершу відділ пропаганди і агітації повіткому, а згодом працював секретарем окружкому партії.

Завдяки героїчним зусиллям трудящих, яких надихала Комуністична партія, наприкінці 1925 року промисловість Сум було відбудовано. Діяло 32 підприємства, на них працювало 5,5 тисячі робітників.

Подією величезної політичної ваги було створення першої в світі загальносоюзної багатонаціональної Радянської держави на І Всесоюзному з'їзді Рад. Його делегатом був військовий комісар Сумських піхотних курсів червоних командирів М. М. Полунін.

Трудящі Сум зробили вагомий внесок у соціалістичну індустріалізацію країни. Заспівувачами у будівництві фундаменту соціалістичної індустрії виступали комуністи. У 1926—1928 роках Сумський окружком партії очолював П. І. Свистун, згодом начальник будівництва і перший директор Харківського тракторного заводу. В роки довоєнних п'ятирічок Сумський машинобудівний завод перетворився на одне з провідних підприємств хімічного машинобудування республіки. Високою якістю своєї продукції славився рафінадний завод. Сумський цукор користувався широким попитом не лише в країні, а й за кордоном. 1934 року в місті стало до ладу ново

уніцально підиріїсмстпо

«Головсільелектро», яке першим в країні розпочало випуск електродоїльних апаратів. Значно зросли потужності суконної фабрики. Широкого розмаху на підприємствах міста набрало соціалістичне змагання: рух ударних бригад, стахановців, багатоверстатників. 1939 року кожний третій з п'ятнадцятитисячного робітничого загону був ударником.

Величезні зміни відбулися у галузі культури, яка вперше стала надбанням трудящих. Повністю була ліквідована неписьменність, усі діти шкільного віку сіли за парти, розвивалася середня спеціальна і вища освіта. Привітно відчинили двері десятки бібліотек, будинків культури і клубів, розквітли народні таланти. Наприкінці 1920 року було створено першу в історії міста державну музичну школу. Помітну роль у культурному житті міста відігравала створена на початку 20-х років літературно-драматична студія, якою керував відомий радянський письменник, поет, драматург, театрознавець і педагог Я. А. Мамонтов. Великою популярністю користувалися вистави театральної студії заводу імені М. В. Фрунзе, концерти українського народного хору клубу Червонозоряного рафінадного заводу.

Жвавим було літературне життя міста. Сумське відділення Всеукраїнського державного видавництва випустило першу збірку В. М. Сосюри «Поезії», куди увійшла знаменита «Червона зима». Вийшли друком вірші активного учасника громадянської війни М. Снар-ського. У газетах «Комуна» і «Червона зірка» співробітничав Й. І. Лікстанов, згодом популярний дитячий письменник, лауреат Державної премії.

За довоєнні роки відбувся ряд змін в адміністративному статусі міста. 1923 року воно стало центром округу, 1930 року — містом республіканського підпорядкування і центром району. 10 січня 1939 року з утворенням Сумської області Суми перетворилися на обласний центр, що сприяло дальшому розвитку економіки і культури міста.

Віроломний напад фашистської Німеччини перервав мирну працю радянського народу. Сумчани, як і всі трудящі Країни Рад. піднялися на захист Вітчизни.

З перших днів війни в Сумах під керівництвом партійної організації почалась діяльна підготовка до відсічі ворогу. В стислі строки було проведено мобілізацію. Сотні сумчан добровільно вступали до лав

Червоної Армії. В місті було сформовано три комупі-стично-комсомольських батальйони, дивізію народного ополчення у складі трьох полків, в яких налічувалось понад шість тисяч чоловік.

У липні—серпні 1941 року переважно з сумчан була сформована 293-я стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора П. П. Лагутіна. Штаб дивізії містився у будинку № 79 по вулиці Чехова. Тепер тут встановлено меморіальну дошку. Наприкінці серпня 1941 року дивізія одержала перше бойове хрещення в запеклих боях з ворогом у північних районах Сумщини. Під час бою 27 серпня під Шосткою вона завдала удару по гітлерівських військах і примусила їх відкотитися до Десни. В боях під Сталінградом дивізія була удостоєна звання гвардійської, відзначилася при визволенні Полтави, за що їй присвоєно почесне найменування «Полтавської», а за участь у оволодінні Будапештом нагороджена орденом Червоного Прапора. Свій славний бойовий шлях, розпочатий у місті над Пслом, дивізія закінчила в Австрійських Альпах.

1973 року на будинку головного корпусу Вищого командного двічі Червонопрапорного артилерійського училища імені М. В. Фрунзе було встановлено меморіальну дошку. Вона нагадує про те, що в серпні 1941 року _а- курсантів Сумського артилерійського і харківських військових училищ було сформовано зведений загін особливого призначення Харківського військового округу під командуванням генерал-майора О. С. Чеспова. За мужність і героїзм, виявлені при захисті Сумщини, 40 курсантів і офіцерів Сумського артилерійського училища нагороджені орденами і медалями Союзу РСР.

У роки Великої Вітчизняної війни понад 40 вихованців училища були удостоєні найвищої нагороди Батьківщипи — Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. Двічі звання Героя Радянського Союзу присвоєно генерал-полковнику танкових військ А. Г. Кравченку і генерал-лейтенанту артилерії В. С. Петрову. Герой Радянського Союзу генерал-майор авіації О. М. Вітрук став Народним Героєм Югославії. Вихованцем училища був радянський воєначальник Герой Радянського Союзу генерал армії М. Ф. Ватутін.

Про подвиги і звитягу випускників училища під час Великої Вітчизняної війни красномовно розповідають численні експонати музею бойової слави.

Уся наша країна пцшається подвигами прославленого радянського льотчика С. її. Супруна. Уродженець села Річки Білопільського району, він починав свою трудову діяльність на Сумському машинобудівному заводі. Потім став одним з провідних радянських льотчиків-випробувачів. 1936 року його заслуги перед Вітчизною були відзначені орденом Леніна. С. П. Су-прун — учасник боїв з японськими мілітаристами, війни з білофіннами. 1940 року за вміле виконання найскладніших завдань, за мужність і відвагу С. П. Су-пруну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В перші дні Великої Вітчизняної війни С. П. Су-прун очолив винищувальний авіаційний загін особливого призначення. ЗО червня 1941 року безстрашний ас вилетів на фронт. 4 липня 1941 року в нерівному бою з шістьма фашистськими стерв'ятниками над Білорусією відважний сокіл загинув. Радянський уряд посмертно нагородив його другою Золотою Зіркою. С. П. Супрун першим у роки Великої Вітчизняної війни відкрив славний список двічі Героїв Радянського Союзу. 1947 року в Сумах встановлено бронзове погруддя Героя (скульптор Я. С. Ражба, архітектор М. К. Іванченко). Ім'я Супруна носить одна з вулиць міста, 1975 року на ній урочисто відкрито меморіальну дошку.

Колишній токар-стахановець машинобудівного заводу імені М. В. Фрунзе Б. І. Черевко, захищаючи від трьох ворожих бомбардувальників корабель з евакуйованими з Миколаєва дітьми, 10 серпня 1941 року здійснив перший в історії Великої Вітчизняної війни таран над морем. Одна з вулиць Харківського мікрорайону носить ім'я відважної льотчиці Катерини Зеленко, яка 1941 року здійснила повітряний таран, боронячи небо Сумщини.

На сумському напрямку мужньо тримала оборону 40-а армія під командуванням генерал-майора К. П. Подласа. 10. жовтня 1941 року після запеклих боїв її частини залишили Суми. Над містом нависла темна ніч гітлерівської окупації. Фашисти полювали на комуністів і .комсомольців, радянських активістів, влаштовували облави і масові арешти. Вони перетворили на в'язниці приміщення клубу рафінадного заводу, міського овочесховища, школи № 5. Люди гинули тут від холоду, голоду, епідемій і знущань фашистських нелюдей.

2 _г;-

Встановлені на Червоній площі шибениці стали зловісними символами кривавого режиму. За період тимчасової окупації фашисти знищили 8600 мирних жителів та радянських військовополонених, п'ять тисяч сумчан вивезли в рабство до Німеччини.

На території гуртожитків рафінадного заводу фашисти влаштували концентраційний табір для радянських військовополонених. Серед полонених у таборі були моряки Азовської флотилії. Велике враження на населення міста справила їх мужність і незламність. Гордо і незалежно трималися вони в концтаборі, рішуче відмовляючись виконувати накази фашистів. У жовтні 1942 року 50 радянських матросів були розстріляні катами. На Лучанському кладовищі є скорботні меморіальні ділянки, де поховані закатовані гітлерівцями мпрні громадяни і радянські військовополонені. Біля довгих рядів братських могил встановлено стели. На одній з них скульптор А. А. Івченко відтворив змучених, але нескорених моряків.

Незважаючи на жорстокий терор, з першого дня окупації радянські патріоти піднялися на боротьбу з ненависним ворогом. Очолювали її комуністи. 1981 року, до 40-річчя партизанського руху на Сумщині в період Великої Вітчизняної війни на будинку обкому Компартії України було встановлено меморіальну дошку, яка нагадує про те, що на території Сумської області з серпня 1941 по травень 1942 року і з жовтня 1942 по вересень 1943 року діяв підпільний обком КП (б)У. Тоді ж на будинку міськкому Компартії України було відкрито меморіальну дошку на честь підпільного міськкому партії. Боролися з фашистами також підпільні партійна і комсомольська групи, на околицях міста діяв партизанський загін. Партизани здійснювали сміливі диверсії на комунікаціях ворога, знищували його живу силу. Особливо успішними були дії груп Іваца Писаненка і Марії Рахманової. Але фашистам вдалося схопити партизанів. 15 грудня 1941 року вони повісили на Червоній площі народних месників І. Писаненка, К. Стародуба, О. Залом'іна, Д. Дякова та І. Мачулу. Через три дні загинули відважні комсомолки-партизанки М. Рахманова, В. Сте-панова, М. Бадаєва. Коли їх вели на страту, дівчата гордо співали «Орлятко». Ошаленілі від люті кати розстріляли патріоток по дорозі,- не довівши до шибениць. 20 грудня 1941 року -гітлерівці стратили членів

Микола Сова Тема: Історія міста
Л.П.САПУХІНА СУМИ Путівник чс.2 Щоб придушити революційний рух, царські власті оголосили Суми і повіт на воєнному стані. Почалася жорстока розправа з революційно настроєними робіт-никами і селянами. Однак трудящі продовжували бо-

ротьбу. Загальним страйком усіх підприємств відзна-
чили вони 1 Травня 1906 року. Сумські соціал-демо-
крати вели активну пропаганду серед селян, солдатів.
У 1906 році група видала звернення до робітників,
листівки «Селяни» і «До селян», в яких викривала по-
літику Державної думи і закликала селян спільно з
робітниками готуватися до збройної боротьби проти
самодержавства. 1907 року група провела значну ро-
боту по організації видання нелегальної селянської
газети «Сумской листок», однак поліції вдалося зір-
вати наміри революціонерів. Того ж року було надру-
ковано і поширено листівку «До товаришів новобран-
ців». Вона викривала криваву політику царизму, за-
кликала солдатів готуватися до нових битв з ненавис-
ним ладом. ^!

16 травня 1907 року сумські робітники М. Брязкун, В. Гаївас, С. Никифоров та П. Дем'янепко експропріювали па потреби революції кошти у поміщика Голо-віна. Експропріацію було проведено поблизу села Чер-неччини Сумського повіту. Всіх її учасників, за винятком В. Гаїваса, якому пощастило втекти за кордон, було заарештовано й засуджено військовим судом до каторжних робіт. Дізнавшись, що Гаївас переховується у Бельгії, царський уряд 1910 року зажадав видачі його як кримінального злочинця. Щоб врятувати революціонера, необхідно було довести, що експропріація носила політичний характер. За допомогою В. І. Леніна, який написав «Листок про Гаїваса» — звернення до закордонних бюро ЦК з проханням негайно зібрати відомості у цій справі, — потрібні докази були зібрані.

Організовано пройшов страйк робітників Павлівсь-кого рафінадного заводу в листопаді 1907 року. В червні 1910 року виступили робітники цегельних заводів. У листопаді 1912 року страйкували друкарі. Про їх виступ повідомлялося у більшовицькій газеті «Правда» від 11 листопада 1912 року.

У роки революційного піднесення активізувала свою роботу Сумська группа РСДРП, розгромлена в період реакції і відновлена 1909 року.

Нову хвилю революційної боротьби викликала перша світова війна. Протягом 1914—1916 років страйкували робітники Павлівського рафінадного і машинобудівного заводів. 17 травня 1916 року в місті відбувся стихійний виступ доведених до відчаю нуждою і голодом жінок-солдаток. Підтримані новобранцями, воші розгромили продовольчу крамницю.

У Сумах чимало пам'ятних місць, пов'язаних з перебуванням тут наприкінці XIX — на початку XX століття видатних діячів літератури, науки, мистецтва.

У 1867 році в Сумському окружному суді деякий час працював на посаді помічника прокурора відомий російський юрист, письменник і громадський діяч А. Ф. Коні.

Відпочиваючи майже щоліта протягом 1871 — 1879 років у селі Низах поблизу Сум, місто відвідував П. І. Чайковський. У 1884—1885 роках до Сум щомісяця приїздив у справах український письменник і вчений Б. Д. Гріиченко, який завідував тоді Нижньо-Сироватською двокласною земською школою. 1899 року в місті жив відомий російський письменник О. І. Купріп. Тут йому довелося пережити «чимало тривог, страждань, голоду і принижень», однак у Сумах, за словами письменника, навіки залишилася частка його душі. З винятковою точністю змалював Купрін дореволюційні Суми в автобіографічному оповіданні «Як я був актором». У 1888—1889 роках на околиці Сум Луці відпочивав А. П. Чехов. У будинку, де він жив, відкрито літературно-меморіальний музей.

На Червоній площі до наших днів достояла невеличка двоповерхова споруда, де в дореволюційні часи містився готель «Тихий куточок». Тут наприкінці січня — на початку лютого 1902 року зупинявся відомий російський письменник В. Г. Короленко. Він приїздив до Сум, щоб стати на захист повсталих трударів села Павлівки Сумського повіту, які розгромили церкву і вчинили опір поліції. Трагічпі події в глухому українському селі схвилювали передову громадськість Росії і викликали широкий резонанс за кордоном. Царський уряд докладав усіх зусиль, щоб правда про пав-лівські події не потрапила на сторінки преси. Тому суд над павлівськими селянами відбувався при зачинених дверях, і Короленку не довелось взяти в ньому участь. Однак письменник зібрав важливі матеріали, які викривали кричущу несправедливість царського суду, і в газеті «Московские ведомости» від 4 лютого 1902 року опублікував велику кореспонденцію про павлів-ський процес. Розправа над павлівцями була надзвичайно жорстокою: 45 з 67 арештованих засудили до

каторжних робіт строком від 8 до 15 років. Повідомлення про обурливий вирок, винесений павлівським селянам, були надруковані в 19 і 20 номерах ленінської «Искрьі» за 1902 рік.

У 1905—1908 роках у кадетському корпусі (тепер тут міститься Сумське вище командне артилерійське училище) навчався відомий радянський письменник, автор «Порт-Артура» О. М. Степанов.

В Олександрівській гімназії (тепер школа № 8) здобували освіту уродженець міста відомий український мовознавець М. К. Грунський; ветеринарний лікар, анатом і мікробіолог, один з організаторів ветеринарної справи на Україні і в Росії І. М. Са-довський. Учнем сумського реального училища (тепер у цьому будинку міститься школа № 4) був видатний радянський вчений в галузі термічної переробки палива І. Є. Коробчанський. У жіночій гімназії (тепер один з корпусів Сумського філіалу сільськогосподарського інституту) навчалася громадська і літературна діячка, дружина і друг О. М. Горького К. П. Пешкова; у комерційному училищі (нинішній будинок технікуму цукрової промисловості) — російський радянський дитячий письменник Й. І. Лікстанов.

Серед скульптурних пам'ятників міста кінця XIX— початку XX століття на особливу увагу заслуговують мармурові надгробки, виконані відомим французським скульптором другої половини XIX століття Арістідом Круазі. Знаходяться вони на центральному міському кладовищі. Роботи Круазі експонуються у багатьох музеях Франції, прикрашають сади Пале-Рояля, Паризьку мерію, двір Лувра. Пам'ятники на Сумському кладовищі належать до числа кращих творінь майстра.

Вулиці, будинки Сум бережуть пам'ять про революційні дні вікопомного 1917 року. Лютнева революція сколихнула місто. 10 березня відбулася грандіозна демонстрація, а потім зібрався багатолюдний мітинг на Покровській (нині Червоній) площі.

8 березня пройшли вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів, а 11 березня відбулося перше її засідання. У квітні — травні за допомогою представників Київського та Харківського більшовицьких комітетів на машинобудівному, механічному, рафінадному заводах, на суконній фабриці були створені більшовицькі групи. Під більшовицькими гаслами пройшла Першотравнева демонстрація трудящих міста. Іїплив більшовиків посилився зі створенням у серпні 1917 року міського комітету РСДРП (б), який очолив робітник машинобудівного заводу Я. І. Марченко.

Трудящі маси протестували проти антинародної політики Тимчасового уряду. 20 вересня застрайкували: робітники машинобудівного заводу, 24 — залізничники станції Суми.

Гаряче вітали трудящі Сум перемогу Жовтневого збройного повстання в Петербурзі. Делегатом' на II Всеросійський з'їзд Рад було обрано голову Сумської Ради робітничих і солдатських депутатів В. В. Павлю-ченка. Повернувшись до Сум, він пристрасно пропагував ухвалені з'їздом історичні декрети про мир і землю. ЗО жовтня на привокзальній площі відбувся мітинг, який ухвалив запропоновану більшовиками резолюцію про повну підтримку Радянського уряду, створеного II Всеросійським з'їздом Рад.

Боротьбу за встановлення Радянської влади в місті очолювали і скеровували більшовики. Конспіративні засідання Сумського комітету РСДРП (б) відбувалися у будинку № 56 по вулиці Леніна. Для подолання опору буржуазно-націоналістичної Центральної ради, меншовиків і есерів більшовики формували з робітників, солдатів і матросів червоногвардійські загони.. Скликана більшовиками 3 листопада 1917 року нарада делегатів заводських колективів ухвалила рішення про організацію бойової робітничої дружини.

Після проголошення України Радянською Республікою на І Всеукраїнському з'їзді- Рад, що відбувся 11 —12 (24—25) грудня 1917 року в Харкові, в місті посилилась боротьба проти сил контрреволюції. 25 грудня за рішенням комітету РСДРП (б) було створено штаб Червоної гвардії на чолі з Фі К. Понома-рьовим. Про це розповідає меморіальна дошка, встановлена на будинку № 56 по вулиці Леніна до 40-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Велику -допомогу , у встановленні Радянської влади трудящим Сум подали червоногвардійці 30-го революційного полку під командуванням М. О. Рудиєва, що прибули, з Харкова, ₍і створений за ініціативою В. І. Леніна 1-й Московський загін особливого призначення імені Московської Ради нід командуванням А. О. Знаменського. Революційні війська оволоділи

найважливішими об'єктами, обеззброїли контрреволюціонерів.

Радянську владу в Сумах було встановлено 9 січня 1918 року. Самовіддано боропили її трудящі міста в полум'яні роки громадянської війни. Коли кайзерівські війська посунули на Україну, сумчани піднялися на захист завоювань Великого Жовтня. Багато їх влилося до лав Червоної Армії, пішло в партизанські загони. В березні 1918 року в боях з німецькими загарбниками в районі Кролевця — Глухова відзначився 1-й Сумський партизанський загін на чолі з матросом П. Я. Ходуном. Запеклими боями на підступах до міста керували К. Є. Ворошилов та О. Я. Пархоменко. Мужньо захищали Суми червоно-гвардійські загони, зокрема загін сумчан під командуванням колишнього робітника машинобудівного заводу матроса Чорноморського флоту С. І. Ярошенка.

Під час окупації міста австро-німецькими військами та їх поплічниками-гетьманцями у підпіллі діяла партійна організація на чолі з більшовиком О. О. Сив-цовим. У доповіді Харківського губкому II з'їздові КП(б)У вона називалася в числі найактивніших. Більшовики надихали трудящих на боротьбу. Під керівництвом підпільної партійної організації станції Суми залізничники міста у липні — серпні 1918 року взяли участь у Всеукраїнському страйку робітників залізниць. Високою організованістю відзначався страйк робітників суконної фабрики у жовтні того ж року.

У грудні 1918 року на підступах до Сум вели запеклі бої частини 7-го Сумського радянського полку під командуванням І. Ю. Бочкіна. Ім'я героя громадянської війни І. Ю. Бочкіна в місті над Пслом вимовляють з особливою любов'ю і пошаною. Уродженець Сумського повіту, він після поранення на фронті влітку 1917 року приїхав до Сум на лікування. Солдат-більшовик активно включився в революційну роботу. Його обрали до Ради робітничих і солдатських депутатів, до штабу Червоної гвардії, призначили командиром червоногвардійського загону. Згодом І. Ю. Бочкін став командиром Сумського полку, який брав участь у розгромі банд Григор'єва, в боях з денікінцями. У червні 1919 року у запеклій битві з білогвардійцями під Катеринославом червоний командир Іван Бочкін лагииув смертю героя. Похований він у Сумах. Могила відважного солдата Жовтня — священне для сумчан місце. Вклонитися його світлій пам'яті приходять, і убілені сивиною ветерани, і юнь, котрій нести естафету старших поколінь. 1957 року на могилі встановлено бюст І. Ю. Бочкіна роботи скульптора Я. Д. Крас-пожона.

Свято бережуть сумчани пам'ять і про іншого лицаря революції — П. С. Багацького, похованого в місті. Учасник штурму Зимового палацу, він разом з; В. М. Примаковим брав участь в арешті членів Тимчасового уряду. А коли на Україну вдерлися кайзерівські війська, П. С. Багацький прибув на Сумщину для організації партизанського руху. В рідному селі Покровка він організував партизанський загін.

5 січня 1919 року разом з частинами 2-ї Української Радянської дивізії та іншими партизанськими загонами загін П. С. Багацького визволив Суми. Партизанський командир став начальником Сумського гарнізону, а незабаром очолив сформований на базі партизанського загону та частин Червоної Армії 9-й Сумський полк, який разом з Богунським і Тара-щанським полками у лютому 1919 року визволяв Київ, потім брав участь у боях за Житомир, Бердичів, Козятин, Новоград-Волинський. Іменем Багацького названо одну з вулиць Сум.

Мирне життя міста після визволення його від петлюрівців тривало недовго. З півдня насувалися білогвардійські війська Денікіна. В червні 1919 року до Сум, де зосереджувались відступаючі з Харкова частини Червоної Армії, перебазувалися Харківський губком партії і губвиконком на чолі з Артемом (Ф. А. Сергеєвим), які разом з місцевими партійними і радянськими органами розгорнули роботу по наданню допомоги фронту.

З наближенням білогвардійських військ було створено групу військ Сумського напрямку. Але сили були нерівними, і 14 серпня 1919 року місто захопили денікінці. Суми захлеснула кривава хвиля білого терору. Однак репресії не злякали трудящих. Керовані підпільним ревкомом, вони чинили активний опір ненависному режиму.

29 листопада 1919 року 41-а стрілецька дивізія під командуванням славного сина латиського народу Р. П. Ейдемана, яка входила до складу 14-ї армії,

Микола Сова Тема: Історія міста
Л. П. САПУХІНА

СУМИ
Путівник

СТОРІНКИ

З БІОГРАФІЇ МІСТА

Мальовнича місцевість на берегах спокійного Псла, де розкинулись сучасні Суми, здавна вабила до себе людей. Численні уламки кераміки періодів неоліту та бронзи, знайдені в районі Чехова озера, свідчать про заселеність його берегів ще в III — II тисячоліттях до нашої ери. А на початку нашої ери, у II—VI століттях, на території нинішніх Сум жили наші пращури — слов'яни. Залишки їх поселення і могильника виявлені в південно-західній частині міста. Майстерно виготовлений ранньослов'янський посуд, знайдений тут, експонується у Сумському краєзнавчому музеї. У VIII—X століттях в районі колишнього села Тополя, що злилося тепер з містом, існували поселення слов'янського племені сіверян. Одне з них було укріпленим і мало потужну систему споруд.

Велике городище збереглося на північпо-східній околиці Сум — Луці. В билинні часи Київської Русі тут, на високому пагорбі з стрімкими схилами, стояло, відбиваючись у тихих плесах синьоокого Псла, місто русичів, котре ряд дослідників ототожнює з літописним Липецьком. У ньому розвивалися ремесла, торгівля. На городищі не раз знаходили арабські монети. Після золотоординської навали Липецьк став центром удільного князівства. Його населенпя зазнавало утисків і гноблення з боку ординських феодалів і 1283 року повстало. Та боротьба була надто нерівною. У січні 1284 року ординці спустошили прадавній град, і ця місцевість близько чотирьох століть залишалася пусткою.

Визвольна війна українського народу 1648—1654 років нроти польсько-шляхетського панування викликала могутній переселенський рух українського населення до меж Російської держави, па Слобожанщину. Переселенцям, які, рятуючись від гніту польських феодалів, навесні 1655 року прийшли сюди па чолі з отаманом Г. К. Кондратьєвим з містечка Ставища на

Київщині, припала до вподоби місцина при злитті трьох річок — Псла, Суми (нині Сумка) і Сумки (нині Стрілка). 25 червня 1655 року російський уряд дозволив їм оселитися тут. Так було засіювано «Сумин город» або Суми.

Свою назву місто, очевидно, успадкувало від річок Суми і Сумки, які з двох боків обіймали його. Іпше розповідають легенди. Нібито в місцевості, де виросли Суми, колись у давнину було знайдено мисливські сумки. Легенди підказали й символіку дореволюційного герба міста, затвердженого у вересні 1781 року: три чорні сумки з перев'язями і золотими ґудзиками на щиті прямокутної форми.

Район, звідки починалося місто, — це обшир від Червоної площі до площі Леніна. Тож не , дивно, що старовина і сучасність тут поруч. Протягом 1656— 1658 років на цьому місці будувалася фортеця. Для керівництва будівельними роботами російський уряд направив до Сум воєводу К. Ю. Арсеньєва, виділивши у його розпорядження 52 служилих людей. Разом з городянами вони викопали глибокий і широкий рів, насипали високий земляний вал, поставили на його гребені кріпосні стіни. їх було обладнано бійницями і брустверами, маяками, звідки можна було спостерігати за навколишньою місцевістю. Численні башти робили укріплення ще неприступнішим. Найбільш міц-пими оборонні споруди були з півдня, де 1658 року між Сумкою і Пслом зробили перекіп, що проходив у районі нинішньої Перекопської вулиці. По вулицях Кооперативній і Козацький Вал до наших днів збереглися залишки стародавніх оборонних валів. Під фортецею викопали потайний хід до води. Сумська фор-¹теця вважалася однією з найбільших і найукріплені-ших на Слобожанщині.

З 80-х років XVII століття у Сумах було налагоджено відливання гармат. У порохових погребах зберігалося напоготові 50 пудів пороху, 63 пуди свинцю, 1000 ядер. На озброєнні сумського гарнізону було понад 200 мушкетів, карабінів, пістолей.

Не доводилось іржавіти у Сумах зброї та залежуватись бойовим припасам. 1657 року в місті розпочався запис до полкової служби, а наступного року було сформовано Сумський слобідський козацький полк, який захищав південні кордони Росії. У Сумах було створено також міську залогу. І вдень, і вночі

ли козаки біля воріт, що вели до міста, несли варту на сторожових маяках і вежах, виїжджали далеко в степ. А коли починалися війни, козаки Сумського полку у складі російської армії виступали проти чужинців.

Сумську фортецю у другій половині XVII століття не раз облягали вороги. 1659 року гетьман І. Виговсь-кий скерував до Сум загони кримчаків, сподіваючись за їх допомогою помститися сумчанам, котрі дали притулок Івану Донцю — одному з найактивніших учасників спрямованого проти Виговського повстання під проводом М. Пушкаря та Я. Барабаша. Жителі міста вигнали посланців гетьмана і гнівно засудили його зрадницькі дії, спрямовані на відрив України від Росії. Марними виявилися і спроби ординців оволодіти містом у 1663 і 1668 роках.

Гучної слави зажили сумські козаки в боях з турками біля Чигиринських мурів у 1677 і 1678 роках. У складі російської армії під командуванням В. В. Голіцина в 1687 та 1689 роках вони ходили походами до Криму. Сумська фортеця відігравала тоді роль збірного пункту. Жалувані грамоти російського уряду засвідчують непересічні заслуги сумчан у боротьбі з турецько-татарською агресією, їх непорушну вірність союзові з російським народом. Цими ж грамотами сумським козакам надавалися різні пільги, що сприяло розвиткові промисловості і торгівлі.

Для більшості мешканців міста основним джерелом існування було землеробство. Широкого розвитку набули і ремесла — швацтво, ткацтво, гончарство, кравецтво, ковальство, ливарництво. Про це нагадують назви міських вулиць — Кузнечна, Гончарна, де колись знаходились квартали ремісників. Дістали поширення ґуральництво і броварство, борошномельний промисел. Займались сумчани і бортництвом, гнали смолу і дьоготь, їздили на Торські озера варити сіль. У вікових лісах, що підступали до самого міста, полювали на диких звірів, ловили рибу у річках і озерах. З розвитком економіки Сум налагоджувались торговельні зв'язки з іншими містами України і Росії. За відомостями 1658 року, в Сумах двічі на рік збиралися ярмарки, щотижня відбувалися базари.

Вже перші сторінки історії міста освітлені полум'ям гострих класових сутичок. Обурені жорстоким гнобленням і здирствами воєводи Умая Шамордіна, городяни 1661 року скликали «чорну раду». Грізним був її гомін, та заворушення було придушено, а його керівників Кіндрата Леонтьєва і Феодосія Хрестичен-ка страчено. Під час селянського повстання під проводом Степана Разіна в Сумах поширювались його відозви, а в листопаді 1670 року тут переховувався від переслідування царських військ невеликий загін повстанців.

У вир бурхливих подій були залучені Суми на початку XVIII століття. Під час Північної війни місто відігравало важливу стратегічну роль, тому 5 грудня 1708 року Петро І віддав розпорядження про відбудову міських укріплень, а 13 грудня приїхав до Сум, щоб перевірити, як виконується його наказ. Пересвідчившись у готовності фортеці до оборони, Петро І перевів сюди з Лебедина свою ставку. 16 січня 1709 року в місті відбулася військова нарада, на якій розроблялися плани боротьби зі шведами. У Сумах Петро І видав маніфест до українського народу, в якому викривав зраду гетьмана Мазепи. Свідками подій Північної війни є Воскресенська церква, де Петро І був присутній на новорічній відправі, та старовинна кам'яниця по вулиці Фрунзе, в якій, за переказами, містилася штаб-квартира російського царя.

Економічне становище Сум у XVIII—на початку XIX століття характеризувалося дальшим розвитком ремесел, виникненням перших промислових підприємств мануфактурного типу. 1710 року в Сумах існував скляний завод, наприкінці століття діяли шкіряний завод і селітроварня. 1846 року працювали три чоботарських, чотири свічкових заводи, сім цегелень та миловарня. У 1852 році став до ладу металообробний завод. З початку XVIII століття помітно пожвавилася торгівля. Щороку в місті відбувалося чотири ярмарки. Два з них — Збірний у лютому — березні та Введенський у листопаді — тривали по 20—ЗО днів. З найвіддаленіших міст Росії, України та з-за кордону привозили на них купці найрізноманітніші товари.

Збільшувалась кількість міського населення. З 1732 до 1850 року число мешканців зросло з 7700 до 10 256 чоловік. Відбулися зміни і в адміністративному статусі міста: з полкового центру Суми 1765 року перетворилися на провінційне, а 1775 року — на повітове місто Слобідсько-Української губернії, перейменованої 1835 року на

Харківську. З ліквідацією полкового самоуправління Сумський козацький полк було перетворено па гусарський. Він вкрив себе гучною славою під час Вітчизняної війни 1812 року. Доблесно билися сумські гусари з ворогом під Вітебськом, иа легендарному Бородинському полі. За участь у Бородинській битві полк за особистим поданням М. І. Кутузова був нагороджений срібними георгіївськими трубами. Під командуванням уславленого партизана героя Вітчизняної війни 1812 року О. М. Сеславіна сумські гусари брали участь у закордонних походах російської армії, відзначилися у боях біля Дрездена, Парижа, за що були нагороджені георгіївськими прапорами і одержали знак «За відзнаку» на ківера.

З містом над Пслом пов'язані життя і творчість ряду відомих діячів культури і науки. У 60-і роки XVIII століття Суми не раз відвідував видатний український просвітитель, філософ і поет Г. С. Сковорода. 1796 року у свого брата тут жив І. Ф. Богданович, автор віршованої повісті «Душенька» — першої ластівки реалізму в російській літературі і одного з кращих її творів цього періоду. В Сумах починав літературйу діяльність український поет-романтик П. С. Морачевський (літературний псевдонім Пилип Галузенко).

У 1817—1818 роках у місті жив декабрист С. Г. Волконський, який командував розквартированою тут бригадою 1-ї уланської дивізії.

В Сумах народилися автор ґрунтовної праці, присвяченої історії гірничої справи в Росії, В. І. Крама-ренков; вітчизняний лікар і вчений П. С. Симонтовсь-кий; відомий український натураліст і медик І. Й. Ка-лениченко. Уродженцем Сум був один із перших видавців творів Т. Г. Шевченка петербурзький видавець і книготорговець І. Т. Лисенков, дружні стосунки з яким підтримували О. С. Пушкін, І. А. Крилов, М. В. Гоголь. У червні 1859 року проїздом побував у місті великий Кобзар. У сквері по вулиці Леніна встановлено пам'ятник Т. Г. Шевченку (скульптор Я. Д. Красножон, архітектор М. П. Махонько).

Скасування кріпосного права дало значний поштовх розвитку промисловості. 1869 року в Сумах став до ладу один з найбільших цукрових заводів Росії — Павлівський (тепер Червонозоряний рафінадний завод). У січні 1878 року за маршрутом Мерефа—Люботин—Суми—Ворожба пройшли поїзди. Протягом 1898—1901 років було прокладено залізницю від Сум до Бєлгорода. Відкриття залізничного руху сприяло дальшому розвитку економіки міста. В 1888 році в Сумах діяло вже 26 невеликих фабрик і заводів. Виник ряд машинобудівних підприємств: чавуноливарний і механічний завод землеробських машин (1891 рік), механічні майстерні і ливарний завод «Вулкан» (1893 рік), машинобудівний завод Бельгійського акціонерного товариства «Сумські машинобудівні майстерні» (1896 рік). Напередодні першої світової війни в Сумах налічувалось 38 підприємств.

З розвитком промисловості росли і міцніли лави робітничого класу. Якщо 1888 року на фабриках і заводах міста працювало 1036 робітників, то в 1912 році — понад чотири тисячі. Гіркою була робітнича доля. Пролетаріат піднімався на боротьбу за свої права.

На початку 90-х років XIX століття пропаганду марксизму в місті вели подружжя О. та В. Кареліни, зіслані сюди з Петербурга члени однієї з перших в Госії соціал-демократичних груп, очолюваної М. І. Брусньовим. У 1898 році група революційно настроєних учнів реального училища одержувала з Москви нелегальну літературу від сестер Ганни і Марії Гаврилович, які входили до складу Московської соціал-демократичної організації. 1900 року в місті виник гурток, члени якого вивчали праці основоположників марксизму. Заняття гуртка відбувалися в приміщенні земської лікарні (тепер 2-а міська лікарня). 1901 року діяв робітничий гурток на рафінадному заводі, в наступному році оформилась революційна група на металообробному заводі Розенквіста.

Восени 1902 року в Сумах було створено першу соціал-демократичну організацію «Факел», що стояла на іскрівській платформі. Особливо тісними були зв'язки «Факела» з Московським, Київським, Харківським комітетами та Курською організацією РСДРП. Соціал-демократи поширювали марксистську літературу, ленінську «Искру», влаштовували збори і сходки. Місцями їх зустрічей були Лучанське городище, Бара-півській ліс, Засумський цвинтар, Довгий Яр. Велика сходка членів «Факела» відбулася на Засумці напередодні 1 Травня 1903 року. Вона була присвячена підготовці до пролетарського свята. На ознаменування Міжнародного дня пролетарської солідарності сум-ські соціал-демократи зібралися у Довгому Яру. В сходці на Засумському кладовищі у липні 1903 року взяло участь понад 40 чоловік. Тут обговорювалося питання про проведення у Сумах демонстрації на підтримку грандіозного політичного страйку, що охопив південь Росії.

Вплив Сумської організації швидко зростав, і влітку 1903 року в її лавах налічувалось понад 100 членів. Але поліції вдалося натрапити на слід революціонерів, і в серпні цього ж року «Факел» було розгромлено.

Діяльність організації відновилася у період першої російської буржуазно-демократичної революції. У її буревійні роки вулиці і площі міста стали свідками багатолюдних мітингів, сходок і демонстрацій. Першими на знак солідарності з російським пролетаріатом застрайкували 21 лютого 1905 року робітники машинобудівного заводу. Того ж дня політичний страйк солідарності з машинобудівниками оголосили на заводі «Вулкан». Наступного дня застрайкували робітники механічної майстерні, а в ніч на 24 лютого — Пав-лівського рафінадного заводу.

Під впливом робітничого руху заворушення охопили учбові заклади — Олександрійську гімназію (нині в цьому приміщенні міститься школа № 8), реальне училище (нині школа № 4).

До 1 Травня 1905 року сумська група РСДРП випустила відозву із закликом до загальноміського страйку. Активну участь в організації робітничих страйків, у написанні та розповсюдженні прокламацій брав колишній член «Факела» і член сумської групи РСДРП В. Ф. Переверзєв, згодом відомий радянський літературознавець і критик.

Яскраві сторінки революційного літопису міста пов'язані з будинком колишнього повітового земства, що стоїть на розі Червоної площі і вулиці Кірова (тепер тут міститься Сумський краєзнавчий музей). У 1905 році біля будинку збиралися на мітинги і збори робітники, селяни, представники інтелігенції. Особливо багатолюдними були мітинги 15 і 29 травня, 12 червня, 9 і 10 грудня. 29 травня біля земства зібралося понад п'ять тисяч чоловік. З балкону перед ними виступили представники Харківської і Сумської соціал-демократичних організацій, Селянської спілки. 29 жовтня у приміщенні земської управи відбувся з'їзд селян дванадцяти волостей. Селяни висунули вимогу націоналізації всієї поміщицької землі і скликання установчих зборів. А 20 листопада 1905 року з'їзд делегатів Селянської спілки семи повітів Харківської і Курської губерній проголосив у своїй резолюції царський уряд «поза законом».

У будинку містилися редакції перших в історії міста газет «Сумской голос» і «Крестьянская газета», народжених революційним піднесенням останніх місяців 1905 року і невдовзі заборонених царським урядом. Членом редакційної колегії газети «Сумской голос» був висланий до Сумського повіту інженер М. К. Названов — активний член соціал-демократич-ної групи петербурзьких студентів-технологів, а потім петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», особисто знайомий з В. І. Леніним. В Сумах М. К. Названов входив до складу бюро по організації мітингів. Грандіозний мітинг відбувся 18 жовтня 1905 року на колишній Петропавлівській площі, де нині перетинаються вулиці Леніна і 20 років Перемоги. Його учасники з прапорами і гаслами рушили через усе місто до тюрми й визволили політичних в'язнів. 19, 20, 22 жовтня теперішніми вулицями Дзержинського, Леніна проходили колони демонстрантів, а на площах міста раз у раз виникали мітинги.

У листопаді 1905 року страйки знову охопили підприємства Сум. 6 грудня припинили роботу залізничники. У ході страйку було створено робітничу дружину, на допомогу якій прибув озброєний загін селян села Яструбиного. В першій легальній більшовицькій газеті «Новая жизнь» від 25 листопада 1905 року було вміщено кореспонденцію з Сум, де повідомлялося про наростання селянського руху в повіті.

Успіхові революційної пропаганди на селі сприяло видання і розповсюдження Сумською групою РСДРП статті В. І. Леніна «Пролетаріат і селянство», опублікованої як додаток до «Програми Російської соціал-демократичної партії». Брошура була надрукована в підпільній друкарні групи. Група видала прокламації «До всіх запасних рядових» та «До новобранців», в яких змальовувала тяжке становище солдатів у царській армії, закликала їх спільно з робітниками боротися проти самодержавства.

Закрити